Він сів на лавку в парку.
Тиша була густою, як мед.
День ще не почався —
але вже не був ніччю.
Перед ним — дерево.
Звичайне.
Можливо, липа.
Можливо, каштан.
Але сьогодні — інше.
Щось у ньому було не так.
Або навпаки — саме так, як треба.
Він сидів.
І воно стояло.
Він вдихнув.
І відчув, що дерево — дихає з ним.
Не метафора.
Не уява.
А відчуття — ритму.
Його грудна клітка — піднімалася.
Крона дерева — злегка хиталася.
Вітер — заходив і виходив.
Світло — пульсувало між гілками.
Він заплющив очі.
І світ перестав бути ззовні.
Він був — всередині.
В кожному вдиху — тепло.
В кожному видиху — щось зайве йшло.
— Може, я божеволію? — подумав.
— Може, це сон?
Але тіло відповідало — спокоєм.
Серце — рівністю.
Руки — легкістю.
Дерево мовчало.
І саме це мовчання — говорило.
“Ти не окремо.”
“Ти — з нами.”
“Ти — частота.”
Після п’яти хвилин — він не згадав жодної думки.
Після десяти — він забув, що думки існують.
Після п’ятнадцяти — він посміхнувся.
Просто так. Без причини.
Так дихає світ.
Так оздоровлюється душа.
Так зустрічаються хвилі.
