Тебе не видно.
Тебе не можна торкнутись пальцями.
Але кожен наш подих — із тебе.
Кожне серцебиття — відлуння твого ритму.
Ти — не в минулому.
Ти — під усім.
Як вода під землею,
як пульс під шкірою,
як тиша перед першим словом.
Тебе називали по-різному —
пуповиною, витоком, глибинною пам’яттю.
Але ти — більше.
Ти — місто, яке ми ніколи не бачили,
але завжди носимо в собі.
Ти пам’ятаєш,
як це — бути не окремим,
а частиною —
тепла, ритму, спокою.
Ти пам’ятаєш,
як це — плисти в темряві,
і не боятись,
бо темрява — теж дім.
Ти не питаєш, ким ми стали.
Ти знаєш, ким ми були.
До того, як з’явилися імена, ролі, тривоги, цілі.
До тебе можна доторкнутись
лише в тиші.
Удосвіта.
Удихом,
що ще не став думкою.
Ти — не мета.
Ти — пам’ять про цілісність.
Про те, що з нас починалося життя.
І що воно досі струмує — через нас,
до когось іншого.
Далі.
І навіть коли нам здається,
що ми втомилися,
що загубили себе —
ти нагадуєш:
«Я тут. Я — твоя глибина.
Ти з мене.
І ніколи не був окремо».