Пульсація, тепло, коливання, рухи — як спосіб сказати.
Глибше за слова.
У далекому лісі, де тумани ходять, мов спогади, жила істота, яку ніхто не міг почути. Вона не знала слів, не вміла промовляти ані до птахів, ані до вовків, ані навіть до себе. Вона лише була — тиха, нерозгадана, як сам світанок.
Одного разу до лісу прийшов Подорожній. Він заблукав, тіло його тряслося від втоми, а думки — від страху. І тоді істота підійшла до нього. Вона не сказала: «Я тут». Вона просто сіла поруч. І погляд її був теплим, мов осіннє сонце крізь листя.
Подорожній не розумів, чому його серце заспокоїлося. Він не знав її імені, не міг назвати відчуття, що з’явилось у ньому. Але з того моменту він перестав боятися. Вона нічого не вимагала. Вона просто була.
І тиша між ними — не була порожнечею. Вона була мостом. Довшим за мову, глибшим за спогади. Бо істина, яку не сказано, іноді звучить найгучніше.
Зв’язок без мови — це коли серце не шукає відповідей.
Бо вже знає: його чують.