Експерименти Міллера—Юрі — це серія класичних наукових досліджень, проведених у 1952 році американськими хіміками Стенлі Міллером та Гарольдом Юрі, які мали на меті перевірити, чи могли органічні сполуки, необхідні для життя, утворитися на ранній Землі з неорганічних речовин.
Суть експерименту:
Міллер і Юрі створили лабораторну модель первинної атмосфери Землі, яка, за гіпотезами того часу, складалась з:
- метану (CH₄),
- аміаку (NH₃),
- водню (H₂),
- водяної пари (H₂O).
Вони:
- Пропускали цю газову суміш через систему колб, одну з яких нагрівали (імітація океану), іншу — піддавали електричним розрядам (імітація блискавки).
- Через кілька днів у рідині утворилися органічні сполуки, зокрема амінокислоти, такі як гліцин, аланін тощо — це будівельні блоки білків.
Значення експерименту:
- Довів, що органічні молекули можуть утворюватися самовільно з неорганічних речовин за умов, які могли існувати на ранній Землі.
- Підтримав гіпотезу абіогенного походження життя — життя могло виникнути з неживої матерії внаслідок хімічної еволюції.
Критика і подальші дослідження:
- Згодом було виявлено, що атмосфера ранньої Землі, ймовірно, не була настільки відновною (тобто не містила так багато метану і аміаку).
- Інші експерименти з використанням різних газових сумішей теж показали утворення органіки.
- Відкриття гідротермальних джерел і можливості позаземного занесення органіки (наприклад, з метеоритів) розширили поле досліджень.
Експеримент Міллера—Юрі став віхою в дослідженні походження життя, і хоча з часом з’явилися нові уявлення про хімічні умови ранньої Землі, сам принцип спонтанного утворення складних органічних молекул у природних умовах залишається актуальним.