Вона прийшла туди не заради дерева.
Просто — пішла в парк, бо душа шукала дихання.
Там, де стежка повертала до озера,
вона побачила його.
Тюльпанове дерево.
Високе, легке,
але не крихке.
І цвіт.
Як відкриті долоні.
Як м’яке світло на кінчиках пальців.
Як пам’ять про щось,
що ще не сталося,
але вже було в серці.
Вона зупинилась.
Трохи розгублена.
Бо краса — не завжди про “ой, як гарно”.
Іноді краса —
це удар ніжністю.
Її серце затримало удар.
Дихання — зламало ритм.
Очі — наповнились.
Не слізьми.
А чимось іншим.Пам’яттю про цвітіння в собі,
яке вона давно не відчувала.
Вітер пройшов між квітами —
і дерево зашепотіло.
Ніби запитало:
«Ти чуєш? Це твій час. Не пропусти себе».
Вона присіла на траву.
Поклала долоню на землю.
І дихала.
Не намагалася зрозуміти.
Просто — бути.
Минула хвилина.
Можливо, десять.
Можливо, вічність.
А тоді вона встала.
І пішла.Не з дерева —
а з себе, трохи оновленої.