Туман стоїть на межі світанку.
Світ ще не прокинувся.
Місто — наче затамувало подих.
Він іде.
Крок —
ще один.
Рівномірно.
Ту-п. Ту-п.
Взуття по вогкій бруківці.
Ніхто не бачить.
Ніхто не чує.
Ніхто не знає, що він тут.
Але кроки —
чує земля.
Ритм — пам’ятає камінь.
Повітря підлаштовується під дихання.
Він не знає, куди йде.
Але щось веде.
Не голос. Не думка. Не страх.
Ритм.
Йде повз ліхтар.
Йде повз дерево.
Йде повз своє вчора.
І в кожному кроці —
залишає щось зайве.
Ту-п.
Сумнів.
Ту-п.
Зайве слово.
Ту-п.
Порожнеча.
У серці —
стає більше місця.В думках —
вирівнюється дихання.У грудях —
зникає вузол.
Раптом — зупинка.
Наче хтось поставив крапку.
Навколо — нікого.
Але він не сам.
У тумані —
щось відлунює його.
Його крок.
Його подих.
Його ритм.
І в тій хвилі —
він більше не окремий.
Він — хвиля.
Він — частота.
Він — світло в тумані.
Стоїть.
Дихає.
Слухає.
Вперше —
по-справжньому.
