За вікнами був лютий.
Місто тріщало від холоду.
Але всередині —
інакше.
Оранжерея дихала вологим повітрям.
Не як приміщення.
Як істота.
Роса на листі не встигала падати —
бо ставала парою.
Повітря — густе, майже їстівне.
Запах — зелений.
Шепіт — з усіх боків.
Вона зайшла туди не вперше.
Але сьогодні — було інакше.
Весь світ — зменшився до
каплі води,
одного листка,
і пульсу в її грудях.
Тут не існувало часу.
Тільки сповільнення.Тут не було думок.
Лише тіла.Тут усе жило — але не поспішало.
Вона підійшла до пальми.
Велика.
Тепла.
Жива.
Поклала долоню на стовбур.
І…
відчула.
Серце дерева.
Ні, не фантазія.
Пульсація.
Глибока.
Своїм ритмом — іншим, не людським.
Але не чужим.
Її дихання злилося з вологою.
Її думки — осіли на землі,
як пелюстки.Її страхи — розтанули,
бо тут для них не було ритму.
Раптом щось у повітрі змінилося.
Пахощі стали глибшими.
Можливо, відкрилася якась квітка.
Можливо, вона —
відкрилася.
Вона присіла на лаву з дерева.
І просто сиділа.
Слухала пар.
Слухала себе.
Слухала,
як усьому не треба поспішати,
щоб жити.
Коли вона вийшла —
надворі все ще був лютий.
Але в ній —
почалося літо.
