Ніч прийшла без шуму.
Просто зник день —
і з’явився простір.
Світ став повільнішим.
Тіні — м’якшими.
Думки — рідшими.
Вона лежала в темряві.
Одна.
Але не самотня.
Навколо — простір дихав.
Стеля — здіймалась, як хвиля.
Повітря — коливалося.
Стіни — слухали її мовчання.
Сон ще не прийшов.
Але вже був близько.
Сидів десь за плечем,
не наважуючись заговорити.
І тоді вона заплющила очі.
І почала дихати.
Не глибоко.
Не повільно.
А — як звучить.
Вдих.
Видих.
Світло.
Порожнеча.
Згадка спливла.
Пішла.
Думка з’явилась.
Розчинилась.
Серце — відпустило те, що тримало весь день.
Раптом щось сталося.
Не зовні — всередині.Хвиля накрила.
Але не потопила.
Вона — тримала.
Сон увійшов у кімнату.
Не мовчки — а ритмічно.
Наче пульс.
Наче голос без слів.
Вона побачила сни.
Не яскраві — а дихаючі.Вони не розповідали — вони звучали.
Вони не показували — вони торкались.Один був — кольоровий подих.
Інший — сміх у траві.
Третій — просто тепло на долоні.
Вона не запам’ятала жодного.
І не шкодувала.
Бо вони зробили своє.
Вирівняли ритм.
Зцілили мовчки.
І на ранок —
вона прокинулася,
не знаючи чому
—
але легша.
