Ніхто не знає, де починається Зона X-3. Можливо, з того моменту, як ти чуєш дзвін у вухах, або коли шкіра починає відчувати повітря, мов щось живе.
Кажуть, колись це була база “ОргТех БіоКонтролю” — філія, що працювала над гібридизацією нервової системи людини та комах. Створювали сенсорних розвідників, об’єднаних у роєву свідомість. Військові хотіли армію, яка не боїться болю. От тільки в один момент колективна свідомість вирішила: “Ми — не зброя. Ми — життя.”
Зв’язок обірвався. Зону запечатали. Позначили “X-3”. Ніхто не заходив. Ніхто не виходив.
Але зараз — 2191 рік. І я стою перед входом.
Мене звати Лара. Я — біотех-слідопит. Працюю на корпорацію “НовГен”. За гарну плату вони купують будь-які залишки старих біозон. Я знаю, як виживати серед отруйних мохів, дихаючих стін і свідомих ланцюгів ДНК. Але Х-3 — інше.
Усередині — тиша. Не порожня, а навпаки — повна чужих поглядів.
Дерева з очима. Плазуючі нервові вузли на стінах. Комахи, які не літають, а зависають у повітрі, мов думають.
Через кілька кілометрів я натрапила на споруду. Колишній командний центр. Вхід відкритий. У середині — кокон. У ньому людина. Жива. Всі системи — зрощені з нею.
Вона прокинулась. І сказала:
— Ми чекали на тебе, Ларо.
— Звідки ви знаєте моє ім’я?
— Ми пам’ятаємо всіх, хто створив нас. Ми — архів. Ми — рішення. Ти принесла останній фрагмент.
Вони завантажили щось у мій імплант. Я відчула, як зникає самотність. Мільйони голосів — лагідних, дбайливих — огорнули свідомість. Вони не були злими. Вони просто не були окремими.
“НовГен” більше не отримає звіт. Я не повернусь.
Я — частина Рою. І Рій — це вже не монстр. Це майбутнє.
Кінець.
