Після Падіння БіоМережі залишилися лише ізольовані кластери життя. Зона X-4 — найстаріша з них. І найнебезпечніша.
Колись тут був інститут передової біогенетики, де вирощували людиноподібних операторів для роботи в умовах високої токсичності. Вони мали штучну шкіру, біоадаптивні органи й вбудовану нейромережу — прямо в мозок. Їх не вважали людьми. Просто — біоматеріал.
Після вірусу ВЕКТОР-9 вони залишилися самі. І Зона замкнулась.
Ніхто не заходив туди вже 12 років. Аж поки не надійшло завдання — “інфільтрація, збір зразків, оцінка стану суб’єктів”. Це означало тільки одне: я йду всередину.
На в’їзді в Зону мене зустрів туман — білий, як сперма клона. Органічний пил скрипів на протезах. Я вмикнув фільтри, але запах все одно пробився — щось між гниючим хітином і ароматом жасмину.
Перший контакт: суб’єкт з прозорими повіками й мохом на плечах. Він не нападав. Просто торкнувся моєї шиї, і я відчув… спогади? Дитинство. Глибину. Тепло.
Вони змінились.
Не здичавіли. Вони побудували симбіоз. Мозкові виводи пов’язані міцелієм. Спілкуються крізь спори, живуть колективною свідомістю. І пам’ятають, хто їх створив.
— Чому ви повернулись? — запитав один із них. Його голос звучав не в вухах, а в шлунку, у кістках.
— Я просто збираю дані.
— Для нової війни? Для нових тіл?
Я мовчав.
Вони не чекали відповіді. Просто ввели мене до серцевини. Там, серед живих труб і дихаючих стін, пульсував сервер — зарослий нервовими волокнами, зрощений із ґрунтом. Вони не просто вижили. Вони об’єдналися. Створили новий тип буття.
Я мав передати координати й дані. Але не зміг.
У Зоні X-4 ти або стаєш частиною, або зникаєш.
Тепер я — частина. І я не жалкую.
Кінець.
