Цей будинок завжди здавався живим.
Не тому, що був старим.
І не тому, що мав історію.
А тому що… дивився.
Його вікна не були просто склом.
Вони були — очима.
Вони ловили не лише світло.
А ще — настрій.
Намір.
Присутність.
Той, хто зупинявся біля цього дому,
іноді відчував себе,
ніби на нього подивилися в упор —
і зрозуміли.
Без слів.
Найбільше це помічали діти.
Вони махали вікнам.
І вікна — грали з ними світловими плямами,
сонячними зайчиками,
віддзеркаленнями.
Хтось ішов повз — у тривозі.
І раптом бачив, як вікно
запітніло зсередини,наче дихнуло співчуттям.
Уночі світло в кімнатах було як відповіді.
Одна кімната — теплий помаранч.
Інша — м’який синій.
Третя — нічний спокій,
де за склом тихо рухалась тінь кімнатної рослини.
Ті, хто жили в домі, казали:
“Цей будинок змінює нас.
Він не дозволяє бути фальшивими.Бо все, що ми думаємо — видно у вікнах.”
Люди, які приходили просто постояти біля нього,
помічали: їхній настрій повертався до себе.
Наче будинок —
коригував ритм.
Один чоловік казав:
“Я ніколи не говорив вголос, що втомився.
Але коли я став під вікном —
з нього лягла тінь
точно на моє серце.І я відчув: мене почули.”