Його ніхто не ставив спеціально.
Він просто був.
Камінь — посеред галявини,
де сонце падало точно на нього вранці.
Люди проходили повз,
сідаючи на лавки,
гуляючи з собаками,
обговорюючи новини.
Але були й такі, хто —
зупинявся.
Дивився на нього — як на живе.
Як на те, що знає щось,
що вже не має слів.
Це був не меморіал.
Не пам’ятник.
І не святиня.
Але той, хто схилявся до нього,
і торкався долонею —
відчував легку тремтливу тишу.
Наче хтось каже:
“Я тут. Я пам’ятаю.”
Один чоловік приходив щотижня.
Завжди о тій самій порі.Сідав поруч.
І говорив — тихо, ніби собі.
Але каменю.Називав імена.
Одне, друге, третє…І кожного разу завершував однаково:
“Дякую, що не забуваєш.”
Згодом з’явився записник,
захований у невеликій дерев’яній скриньці поряд.
Люди почали вписувати туди імена.
Імена тих, кого вони втратили.
Імена тих, кого боялись забути.
Імена тих, кого не змогли зберегти словами.
Камінь не реагував.
Але папір — наповнювався.
А повітря довкола ставало густішим,
мовчазнішим,
теплішим.
І стало зрозуміло —
цей камінь пам’ятає.
Не тому що має мозок.
А тому що він — присутність.
Без суду.
Без забуття.