Вона стояла в тіні старої липи.
Без таблички.
Без чіткого призначення.
Не нова. Не стара. Просто… правильна.
Ніхто не знав, хто її поставив.
Але здавалось — вона стоїть тут завжди.
Просто раніше ти її не помічав.
Лавка не кликала.
Але коли ти сідав —
розумів, що вона чекала саме тебе.Не як хтось, кому щось треба.
А як тиша, яка вже давно приготувалась
бути поряд.
Люди не говорили там голосно.
А часом — взагалі не говорили.
І в цій мовчанці
не було незручності.
Навпаки —
там знаходили себе ті, хто втомився бути зрозумілим.
Сидіти на цій лавці було як тримати за руку спокій.
Навіть якщо ти про нього давно забув.
Листя падало на плечі,
мов слова, які не сказали, але мали б.
А вітер торкався щоки
— не як прохолода, а як відповідь.
Іноді хтось сідав поруч.
І мовчав з тобою.
Не знайомий. Не чужий.
Просто — у тому ж ритмі.
Потім вставав і йшов.
І не треба було навіть дивитися в очі.
Бо вже все відбулося.
Без жодного слова.