Його не можна було знайти на картах.
Але зранку воно було вже тут.
На місці порожньої галявини —
вулиці.
Ліхтарі.
Дім, що ніби пам’ятає, як тебе чекали.
Люди приходили туди вранці —
і не дивувалися.Просто зітхали, як після довгого сну.
Як після “оце ж треба було десь бути —
щоб нарешті прийти сюди”.
Це місто не було збудоване —
воно виникло,
як спогад, який довго не міг згадатися.
Наче весь світ знав,
що тут має бути щось інше —
спокійніше.
Світліше.
М’якше на дотик.
І ось — з’явилось.
Без шуму будівництва.
Без плану.
Без бюджету.
У вікнах будинків світло було трохи тепліше, ніж треба.
У кав’ярнях люди сиділи мовчки,
але ніхто не був самотній.
Діти одразу знаходили схованки.
Старі — лавки, що “ніби для мене поставили”.
А дерева…
вони вже були дорослі.
Ніби чекали тут усе життя.
Місто не мало минулого.
Але кожен, хто приходив,
раптом розумів:воно є моїм продовженням.
Місто, що відповідає мені ритмом.
Дихає так само.
Не поспішає.
Коли питали:
— Звідки це місто взялося?
Хтось відповідав:
— Може, ми просто нарешті дійшли туди,
де мали бути з самого початку.