У парку, за великим платаном,
є місце, яке здається порожнім.
Просто трава.
Просто пагорб.
Просто нічого.
Але тільки для тих, хто не зупиняється.
Бо якщо стати на одне певне місце —
під ногами щось змінюється.
Відчуття, ніби земля трохи м’якша.
Наче там — дихання.
І ти чуєш його.
Люди, які ходять туди, розповідають різне.
Одні кажуть, що бачили старі кам’яні сходи,
що з’являються під ногами,
коли заплющиш очі.
Інші — що кожна сходинка звучить по-різному,
наче клавіша.
І ще — що з кожним кроком
ти не опускаєшся під землю,
а занурюєшся в себе.
«Я ніби йшла вниз,
але водночас — углиб спогаду,
про який уже не пам’ятала.
І він — чекав мене там,
на третій чи четвертій сходинці.»
Ті, хто доходять до кінця,
кажуть, що там — тиша.
Не глуха,
а прозора,
як вода.
І в тій тиші —
можна почути себе.
Не думки.
Не тривоги.
А — як ти дихаєш.
Як ти є.
Дехто повертався після цієї “прогулянки”
іншими:
спокійнішими.
Мовчазнішими.
Світлішими.
Бо вони знали тепер,
де ті сходи.
І що можна піти туди
в будь-який момент —
навіть посеред вулиці.
Головне — вміти ставати.
Просто ставати.
І слухати:
чи під ногами щось дихає.