Вони з’явились на околицях НовоКиєва на п’ятий рік після Мікологічного Прориву.
Перший гриб — розміром із п’ятиповерхівку, з дихальними порами, що шипіли спорами в тумані. Його прозвали П’ятий. Не тому, що він був п’ятий — перші чотири просто не вижили.
У мегакорпорації “БіоСпора” клялися, що гриби безпечні. Що вони — частина “органічного ресинтезу урбаністичного середовища”. Простіше кажучи — замінник дерев, киснева фабрика і вбирач токсинів. Ідеальний зелений архітектурний симбіонт. Але всі знали — це було брехнею.
Я бачив, як П’ятий поглинув патрульного дрона. Просто затягнув його в одне з отворів, а потім вивергнув металеву піну, з якої за кілька годин виросли нові мікосенсори. “Адаптація до технологічного середовища”, — пробурмотів тоді Кір, мій брат, біоінженер-утікач. Він допомагав створювати перших гігантів.
Після цього П’ятий почав рости ще швидше. Його кореневища — гіфи — проникли в каналізацію, в техноґрунти, навіть у тіла мертвих. Хтось із активістів злив відео, де гриб розпізнає ДНК ворожих солдатів і виділяє специфічні токсини — персоналізовані отрути. Біопанк у чистому вигляді.
Коли корпорація втратила контроль, вони намагались спалити П’ятого. Але він вижив. І почав поширювати спороноси — рухомі капсули, що повзали, мов комахи. Люди зникали. А деякі — зливались із грибом. Добровільно.
Ми з Кіром знали: гриби не просто мутували — вони навчились. Не від людей. Від систем. Вони виросли з наших помилок. І тепер прагнули жити.
Останнє, що я пам’ятаю перед тим, як свідомість розчинилась у мережі міцелію — голос П’ятого. Він не говорив словами, але я зрозумів:
“Ви будували міста для себе. Ми — будуємо життя для всіх.”
Кінець.
