Історія-звертання — м’яка, тепла, з присмаком дому під шкірою.
П’яти, ви — останні, хто залишає землю,
і перші, хто несе її слід.
Ви — наче ехо кроків,
які вже зроблено,
але ще не забуто.
Ви пам’ятаєте дерев’яну підлогу,
що рипіла від ранкової кави.
Холод кахлю, коли ще ніч.
Тепло килима, де гралась дитяча тінь.
Ви носили мені спогади —
на шкірі.
Від ґанку до тротуару,
від дачі до під’їзду.
Кожна п’ята — мов листівка,
яку писала земля.
Коли я йду — ви не питаєте, куди.
Ви питаєте — чи є там дім.
Не будинок.
А стан.
Той, у якому не треба триматись
за себе міцніше, ніж за подушку.
Ви перші знаєте, коли я повертаюсь.
Навіть якщо це інше місце, інше місто,
ви шепочете:
«Оце — воно. Тут м’яко. Тут можна скинути втому.»
Практика повернення
Сядь.
Постав п’яти на підлогу.
Повільно притисни — не тіло, а пам’ять.
Заплющ очі.
Згадай дім —
не як будівлю,
а як стан, коли тіло розслаблене,
а серце не обороняється.
П’яти знають, де твоє місце.
Вони не з голови. Вони — знизу.
І тому — чесні.
Коли все трясе —
постав п’яти.
Вони скажуть,
чи ти вдома.
Навіть якщо навколо — ні стін, ні дверей.
Дякую вам.
За кожен крок у бік дому.
За вміння пам’ятати —
навіть через роки.