Ти приходиш не тоді, коли стикаються тіла.
А тоді, коли хтось
наважується бути справжнім.
Ти не в шкірі —
а в погляді, що не поспішає.
У мовчанні, яке не ламає тишу,
а ділить її навпіл.
Ти живеш у тому,
як хтось слухає —
справді, не для відповіді.
Як запам’ятовує дрібниці —
улюблений чай,
ритм ходи,
спосіб тримати чашку.
Ти не в обіймах.
Ти — у дозволі бути вразливим,
і залишитися прийнятим.
Ти буваєш навіть там,
де відстань велика.
Але слова лягають лагідно,
як рука на спину.
Інтимність, ти — не про «зняти одяг».
Ти — про зняти захист.
Коли я можу сказати:
«Ось я. Зі своїм страхом.
Зі своєю ніжністю.
Зі своїм беззахистом» —
і мене не ховають, не ламають,
не відштовхують.
Ти — в обережності.
У повазі.
У тій тиші між словами,
де серце стає чутливим,
як під час молитви.
Ти — світло, яке не осліплює.
А просто каже:
“Я тут. І я бачу тебе.”