Я тебе чую.
Ти не просиш бути ідеальним.
Ти просиш —
не бути міряним чужим оком.
Ти не з каталогу.
Не з картинки.
Не з табору “більше” чи “менше”,
“краще” чи “гірше”.
Ти з ранку, в якому прокинулось тепло.
Ти з подиху, що вийшов рівно.
Ти з дитячого “я тут!”
і з дорослого “дай обійму”.
Ти не хочеш змагань.
Не хочеш порівнянь.
Ти хочеш бути —
не в опозиції до інших, а в злагоді з собою.
Ти пам’ятаєш дотик без оцінки.
Погляд без ревізії.
Спокій від того, що хтось просто був поруч —
не щоб змінювати, а щоб бути.
Ти маєш свій ритм.
Свої історії у шрамах, вигинах, родимках, тиші.
У тебе є мова,
яку не треба перекладати на лайки.
І я хочу сказати тобі:
Я бачу тебе.
Я не буду тебе порівнювати.
Я — не журі.
Я — свідок.
Свідок твоєї присутності.
Бо ти — не “тіло”.
Ти — я, яке витримало все.
І яке заслуговує на лагідність.
Не колись.
Не після змін.
А — зараз.