Ти відкриваєш кран.
Вода ще холодна,
але вже розмовляє з тобою —
тонкими, невидимими парами.
Перш ніж зайти —
ти торкаєшся пальцями
маленького флакончика.
І капаєш.
Раз.
Два.
Три.
Лаванда.
М’ята.
Сандал.
Кожна крапля — як голос без слів.
Вона не говорить —
вона нагадує.
Як тільки душ прогрівається —
починається інше.
Тіло повільно здає напругу.
Ніби знімає з себе не просто одяг —
а цілий день.
Пара піднімається разом із запахом.
І ти ніби проходиш крізь невидимий ліс,
в якому кожна гілка — це забуте “я”.
Вода стікає з потилиці,
а десь у носі тремтить запах евкаліпту —
наче давній лист від себе.
Того, хто ще не втомився.
Ще не закрив серце.
Ти стоїш — і пар піднімається навколо,
наче хмара, що хоче тебе зберегти.
Це душ не для чистоти.
Це душ для душі.
Три хвилини —
і ти не новий.
Ти відновлений.
Не інший.
А той самий, просто —
не зашумлений.
Усе, що треба, щоб повернутись до себе —
це кілька крапель.
І трохи пари.
Бо дехто з нас
знаходить себе у запаху.
І воді.
І теплі.