Це те, що ти робиш щодня.
Механічно.
Швидко.
Без думки.
Але що, як зупинитися —
і зробити з цього ритуал повернення?
Увімкни воду —
не просто кран.
Ввімкни рух життя,
що починається з джерела.
Пальці торкаються вологи.
Спершу холодної —
як нагадування про тіло.
Мило шепоче,
вкрите ароматом чогось знайомого:
меду, цитруса, дитинства.
Піна народжується від тертя.
Так само — думка від зіткнення з тишею.
Ти треш руки, повільно,
наче розминаєш себе.
Між пальцями — сліди дня,
які тепер зникають.
Але не стираються —
а трансформуються у спокій.
Кожен жест — як жест милосердя.
До себе.
Ніби ти кажеш:
“Я бачу, через що ти пройшов. Ось вода. Ось тепло. Відпочинь.”
Це не про гігієну.
Це про обряд очищення від шуму.
Вода бере твої історії
— і не судить.
Вона просто несе їх далі.
Коли ти вимикаєш кран —
у кімнаті тиша вже інша.
Тепліша.
Присутніша.
Людяна.
Миття рук — це не дрібниця.
Це древній жест.
Мить, коли тіло і вода
вперше домовляються про спокій.