Ви — дрібні вартові тіла.
Мовчазні.
Часто забуті.
Але коли приходить пісок —
ви згадуєте.
Ви пам’ятаєте, як розсипається світ
під кожним кроком.
Як тепло землі не рівне — а живе.
Як хвилі торкаються краєчків шкіри,
і тіло, ніби вперше,
розуміє: воно існує.
Пальці, ви не питаєте, куди йти.
Ви просто йдете.
Ви просто відчуваєте.
Ви першими знаєте,
де безпечно,
а де — можна зупинитися і просто постояти.
Коли світ стає твердим —
ви згадуєте м’якість піску.
Коли думки ріжуть —
ви повертаєтесь у воду.
Коли тіло забуває, що воно — живе,
ви згадуєте солоні хвилі.
Скинь взуття.
Постав ступні на підлогу.
Не важливо, де ти.
Важливо — як.
Пальці — мають право дихати.
Вони пам’ятають.
Навіть якщо ти забув.
Іноді, щоб повернути себе —
досить згадати, як
пісок був теплим.
Як вітер казав:
«Стань, будь, відчуй».
Пальці ніг — це ніжна пам’ять.
Не розумом. Не серцем.
А дотиком.