Ноги, ви знаєте більше, ніж здаєтесь.
Ви пам’ятаєте ґрунт,
пам’ятаєте холод каменю
і м’якість моху.
Ви ступали туди, де ще не було стежки.
І все одно йшли.
Ви — не просто опора.
Ви — напрям.
Ви перші відчуваєте, коли час іти.
І перші зупиняєтесь, коли щось не так.
Ви носите мене щодня —
без скарг, без запитань.
Іноді втомлені.
Іноді босі.
Іноді неслухняні.
Але завжди — мої.
Коли я падав — ви вставали першими.
Коли я губився — ви знаходили землю.
Коли я вагався — ви вже зробили крок.
Ви пам’ятаєте всі втечі.
І всі повернення.
І всі ранки, коли я не хотів іти,
а ви все одно підняли мене з ліжка.
Сьогодні — просто посидь і торкнись їх.
Погладь свої ступні,
наче вони щось втратили — і потребують тепла.
Подякуй їм.
Без пафосу. Просто:
«Дякую, що несете мене».
Коли не знаєш, куди йти —
іноді досить просто встати.
Ноги знають напрям.
Ноги пам’ятають ритм.
Вони чують землю,
ще до того, як серце зважиться.
І кожен твій крок —
це не просто рух.
Це — вибір бути.
Тут.
Іти.
Жити.