Безумовна присутність. Турбота, що не потребує пояснень.
Активується в присутності тепла, обіймів, ритму серця.
Коли Світ ще не мав форми, була лише Пульсація. Вона текла крізь темряву, не маючи імені. Але все, до чого вона торкалась, народжувалось.
Одного разу Пульсація осіла в долині між двома мовчазними горами. І з неї виросло Дерево. Воно не прагнуло вгору — тільки розгорталося вшир, у кожному листі — інше тепло, у кожному корені — відлуння старшої пісні.
До Дерева приходили створіння. Вони не знали, чого шукають. Дехто був поранений, дехто — загублений, дехто просто мовчав. А Дерево не питало і не повчало. Воно лише було. Його тінь укривала, його плоди годували, його сік — зцілював.
Одне з істот, що довго сиділо біля кореня, зрештою запитало:
— Хто ти, що даєш усім, не вимагаючи нічого?
Дерево відповіло не словами, а вітром, що обгорнув створіння, як ковдра. І створіння зрозуміло: це — Мати. Не та, що народжує — а та, що приймає, тримає, не губить.
І з того часу, навіть у найглибшій самоті, воно відчувало десь у просторі тихе тепло — як подих Дерева, що не питає, а завжди чекає.