Біль, дотик, ритм, запах, звук, що формують основу досвіду.
Живе у м’язах, шкірі, диханні.
У ті часи, коли ще не було імен, одне істота народилось серед поля високих трав. Вона не знала, хто її батьки, не мала вчителів і не чула слів. Але її тіло — пам’ятало.
Коли сонце пекло — вона ховалась у тіні, ще до того, як шкіра відчула біль. Коли вітер ніс запах бурі — ноги вже були в дорозі. Вона танцювала у вітрі рухами, яких не вчилася, і уникала змій, що ще не видимі.
Інші дивилися на неї, як на диво. Вони думали, що це щастя, інтуїція чи благословення. Але тіло знало — воно не вгадувало. Воно згадувало. Згадувало падіння, яких ніколи не було. Опіки, яких вона не знала. Втечі, яких не вчилася. Все це записане не в розумі, а в м’язах, у диханні, в розмірах зіниць.
Одного разу вона зустріла дитя, що плакало в холоді. Не думаючи, вона обгорнула його собою. Дитя втихло. Тоді вона зрозуміла: навіть тепло — це теж пам’ять. Пам’ять притулку. Пам’ять дотику, що колись врятував.
І в ту мить вона відчула, що кожна істота, навіть щойно народжена, носить у собі нескінченний архів рухів, страхів і надії. Не свідомість, а саме тіло — це перша книга.