Глибока тілесна логіка: вибрати шлях, де є шанс вижити.
Стратегія не сили, а гнучкості.
На краю висохлого степу, під обгорілим небом, жив дрібний звір. Він не мав імені, що передавалось би в легендах, і не залишав слідів, які можна було б читати. Його мистецтво було інше — зникати вчасно.
У світі, де ревіли більші, швидші, сильніші, він не вступав у бій. Коли загрозу чули в повітрі, він уже спускався в нору, коли інші ще дивились у небо. Його серце билося ритмом передчуття, не роздумів.
Інші сміялись: “Боягуз. Примара серед тіней.” Але минали сезони, і все змінювалося — і хижаки, і дерева, і навіть самі сміхуни. А він залишався. Той самий. Упізнаваний лише тишею між катастрофами.
Одного разу до нього прийшло мале створіння, зранене і втомлене. Воно спитало: “Як ти вижив, коли всі зникли?”
І звір відповів:
“Я тікав не від страху. Я зберігав себе для того моменту, коли комусь ще знадобиться присутність. Твоя рана — це теж пам’ять. А моя тінь — це міст.”
Маленьке створіння заснуло під його диханням. А вітер приніс запах нового насіння.