Світло — не ззовні, а з пам’яті, яку ще не стерло життя.
У світі, де день був лише відтінком сірого, а ніч — звичним фоном існування, народилася дитина. Вона не говорила довго, не сміялась, не плакала більше за інших. Але в її очах світилась тиша, яка зупиняла дорослих посеред слів.
Вона малювала не речі, а спалахи. Не обличчя, а промені. Не шлях, а щось, що падало згори, як пам’ять, що ще не мала слів. Її запитували: «Що це?». Вона відповідала: «Світло. Таке було. Там… до».
— До чого? — питали знову.
— До забування.
Люди сміялися. А дехто плакав. Бо десь у глибині свого серця щось ворухнулось. Щось, що вони не могли назвати — але що колись теж знали. Як запах весни, яку ще не бачиш. Як надія, що зʼявляється до причин.
І тоді дитина сіла серед втомлених, збайдужілих, змучених — і тихо співала пісню без слів. І світло, яке не освітлює, але нагадує, зашепотіло зсередини кожного. Світло не приходило ззовні. Вони самі почали пам’ятати.
І хоча день лишався сірим, щось у них стало прозорішим. Вони не повірили — але визнали. І це було початком іншого шляху. Шляху тих, хто пам’ятає світло — навіть у темряві.