Це голос ізсередини — не підсвідомість, а первинне ядро.
У давні часи існував колодязь — не з водою, а з пам’яттю. Глибокий, мов забутий сон, він стояв посеред пустелі, де вже давно не жили ані люди, ані вітер.
До цього місця приходив тільки один мандрівник. Він був мовчазний і самотній, та щоночі, коли зорі торкались обрію, він нахилявся над краєм колодязя.
І слухав.
І з глибини лунали слова — не людською мовою, але зрозумілі. То був голос, що не мав тіла. Голос, що пам’ятав усе, чого люди більше не пам’ятали: перший страх, перше тепло, перший вибір.
Голос не давав відповідей. Він лише шепотів:
— Пам’ятай, чому ти плакав, коли не було ще слів.
— Пам’ятай, як шкіра вчилася світу.
— Пам’ятай, що ти — не тільки те, що вибрав, але і те, що не зміг сказати.
І мандрівник розумів: цей голос — не чужий. Це було щось глибоке в ньому самому. Частина, що не хотіла забути. Частина, що жила навіть тоді, коли він мовчав.
Він ішов — і знов повертався. Бо той голос не кликав. Він пам’ятав.