Той, чия сила зцілення виросла із власної рани.
У місті, де кожна людина носила маску — не задля приховування, а задля захисту — жив чоловік, чия маска була тріснута. Не з необережності. Просто колись його поранили так глибоко, що жодна маска вже не прилягала щільно.
Він не був лікарем за фахом. Але до нього приходили всі — і діти, що не могли спати, і старі, що боялися пам’яті, і воїни, втомлені від перемог. Він не давав рецептів. Він слухав. І часом торкався долонею до плеча — так, що людина раптом згадувала, як це: бути живою, а не просто функціональною.
Його питали:
— Чому ти допомагаєш, якщо сам не загоївся?
Він відповідав:
— Бо є рани, що не зникають. Але через них проходить світло.
Одного разу він зустрів молоду дівчину з такими ж тріснутими руками. Вона сказала:
— Я думаю, що ми не лікуємо, а стаємо простором, де інші зцілюються.
Він усміхнувся. Бо відчув: ця істина жила в ньому завжди. Його біль не став меншим, але перестав бути в’язницею. Він став джерелом. Не досконалості — а глибини.
І з того часу його вже не називали цілителем. А називали просто — Той, до кого йдеш, коли не можеш залишатися один.