Серце не терпить порожнечі — воно наповнює, навіть уявним.
У серці гір, де навіть вітер забував шлях додому, була порожнина. Вона не мала форми, не мала стін, не мала імені. Але мала щось глибше — незаповненість, яка мовчки кликала.
Подорожній, втомлений і збайдужілий, натрапив на неї випадково. Усе в ньому прагнуло обійти те місце — надто глухе, надто тихе. Але він зупинився. Присів. І вперше за довгий час — не сказав нічого.
Порожнина не відповідала. Вона була, як беззвучне запитання, що не перестає звучати навіть у тиші.
— Чого ти хочеш? — прошепотів подорожній.
Порожнина мовчала.
— Чи ти — біль? — спитав він.
Вона не заперечила.
— Чи ти — простір для чогось нового?
Вона не підтвердила.
Та щось у ньому само почало говорити: історії, спогади, страхи й бажання. І все це він викладав у неї, немов слова у велику книгу, що не мала обкладинки. Він повертався знову і знову. І кожного разу в ньому лишалося менше порожнечі, а вона — не змінювалася.
Минали роки. Подорожній змужнів, постарів, ослаб. Але одного ранку він повернувся востаннє, глянув у порожнину — і побачив там не тінь, не порожнечу, не темряву. А когось. Себе — такого, яким став. Наповненого.
Порожнина не приймає сенсів. Вона лише чекає, щоб той, хто шукає, зрозумів: сенс не заповнює її — він виростає в тиші, яку вона тримає.