Бо людина живе і уві сні, і наяву — водночас.
Одного разу мандрівник заснув у печері, де в стелі були тріщини, крізь які лилось світло зірок. Йому снився світ, що був схожий на реальність, але жив за іншими правилами. Гори могли говорити. Ріки пам’ятали. А думки людей ставали істотами, що залишали за собою слід.
Уві сні мандрівник ішов полем, коли раптом зупинився: все було надто знайомим. Він доторкнувся до трави — і вона відчулась надто реальною. Підніс руку до неба — і побачив, що зорі відповідають йому жестом. У тому сні він зрозумів, що це — сон. Але не прокинувся.
Натомість він почав ходити серед постатей, питати їх: «Хто ви?» А вони відповідали: «Ти сам». Він питав: «Що тут шукаю?» А вони відповідали: «Те, чого боїшся знайти наяву».
Він дійшов до самого краю сну — де світ згинався і перетворювався на воду, і побачив своє відображення. Але в ньому не було його тіла — лише погляд, що знає себе.
Коли він прокинувся, світ уже не був тим самим. Бо кожен дотик, кожне слово, кожен вибір — тепер були як продовження того сну. Свідомого. Живого. Його.
І мандрівник вже ніколи не питав, що реально. Він знав: свідомість — це міст між світами. І той, хто бачить сон — може створити світ.