Коли присутність — достатня.
У гірському селі, загубленому між снігами, жила стара жінка, яку всі кликали Бабунею. Вона не говорила з людьми — не тому, що не хотіла, а тому що забула мову. Та попри це, до неї приходили з усіх околиць: з пораненими руками, з очима, повними втоми, з серцями, що ламалися без звуку.
Вона не питала. Не пояснювала. Вона лише клала руки на плечі, варила чай із гірських трав, сиділа поруч у тиші, обережно торкалась обличчя.
І ставалося щось дивне: біль ніби не зникав, але ставав легшим. Люди йшли — не знаючи чому, але з внутрішнім теплом, що було сильніше за всі слова, які вони могли би почути.
Колись один хлопчик, який не міг говорити від народження, приніс їй камінець — теплий від його долоні. Вона посміхнулась, і погладила його щоку.
— Я тебе чую, — промовила подумки. І він це відчув.
Бо іноді тепло йде раніше за мову. Бо тепло — це пам’ять про зв’язок, що старший за мову. Це відповідь, яка існує ще до питання. Це дотик, в якому народжується смисл — і тільки потім слово.
І кожен, хто йшов від Бабуні, ніс із собою цей архетип — тепло, що говорить без мови, і лікує ще до того, як сказане “болить”.