Бо запит — це акт віри, а не нестача знання.
Був мандрівник, що не ніс нічого за плечима — лише запитання. Не мав карти, не мав мети. Він заходив у села й храми, на ринки й у тіні руїн, і всюди питав:
— Чому небо мовчить, коли ми плачемо?
— Чому дерево не ховається від блискавки?
— Чому в очах дитини глибша мудрість, ніж у старця?
Люди давали відповіді. Часто суперечливі, іноді ворожі. Але він не заперечував. Лише кивав, дякував і йшов далі.
Його питали:
— Ти шукаєш істину?
Він відповідав:
— Ні. Я слухаю, як істина відлунює в кожному голосі.
Одного разу він зустрів глухонімого старого, який нічого не сказав у відповідь на чергове запитання. Лише взяв його руку і приклав до свого серця. І в тій тиші мандрівник почув найглибше з усіх пояснень.
Відтоді він продовжив питати. Але не для того, щоб знати. А щоб дозволити світу говорити знову. Бо той, хто питає — не завжди шукач. Іноді — він міст. Іноді — дзеркало. Іноді — лише вухо, в якому світ, нарешті, себе чує.