У далекому місті, де спогади зберігали у кришталевих банках і ставили на полиці, жив чоловік, у якого ці банки весь час тріскалися. Те, що інші пам’ятали — обличчя, обіцянки, образи — йому вислизало, як вода крізь пальці.
Його вважали дивним. Люди ображались, що він не пам’ятає їхніх днів народження чи важливих слів. Він тільки знизував плечима й тихо жив далі — немов сам серед безіменного лісу.
Але сталося ось що.
Одного разу в місто прийшов чоловік, який ніс у собі важкий біль. У ньому жило минуле, як тінь. Його переслідувала кожна фраза, кожна втрата, кожен страх. І він прийшов до Того, Хто Забуває — не знаючи, чому.
— Скажи, — запитав він, — як ти живеш без коріння? Без історії?
Той усміхнувся і мовчки подав йому чашу чаю. Чай був теплим, парував. І чоловік раптом відчув: у цій миті нічого не болить. Нічого не мусить пам’ятатися. Є тільки дотик рук, запах листя, м’якість мовчання.
— Ти не без коріння, — сказав Забувач. — Просто твоє коріння — не у вчора. Воно тут. У диханні. У погляді, який нічого не вимагає.
З того дня чоловік не зцілився остаточно — але вперше за довгий час заснув без тягаря.
Бо Той, Хто Забуває — це не порожнеча. Це двері.
Не до минулого — а до тепер. Іноді, щоб знайти себе, треба втратити все, що, здавалось, було тобою.