Не тиша інформації, а тиша перед глибиною буття.
У містечку між рікою та пагорбом жив старий чоловік. Його знали всі, бо він був… мовчазним. Ніколи не сперечався, не виголошував промов, не нав’язував думки. І щодня, у той самий час, він сідав на лавці під деревом — і просто сидів.
Люди сміялись:
— Він, мабуть, нічого не знає.
Або шепотіли:
— Він, певно, все забув.
А діти боялись його тиші, бо вона не була порожньою. Вона була глибокою.
Одного дня до містечка прийшов мандрівник. Втомлений від доріг, вигуків, порад і заперечень, він сів біля старого. І вони мовчали разом. Годину. День. Три. Мандрівник почав відчувати, як його думки стихають, як серце перестає боротися, як простір усередині нього вперше розгортається, не вимагаючи слів.
На четвертий день він сказав:
— Тепер я знаю, що шукав.
Старий усміхнувся. Але нічого не відповів.
Бо тиша людини — не відсутність мови. Це мова, що не потребує звуку. Це дім для сенсів, які ще не стали словами, але вже — правдиві.