У давньому місті, де всі вікна завжди були відчинені, а вулиці мали імена не лише для людей, але й для думок, жив один, хто колись був у центрі кола. Його слухали, шукали, питали. Та одного дня він прокинувся — і більше не впізнав себе.
Він усе ще жив у тому ж тілі. Все ще пам’ятав, як треба відповідати, ким себе називати. Але щось головне вийшло за межу — і не повернулось. Його вигнали не інші. Він сам не міг повернутися до себе.
Люди кивали йому, як завжди. Але їхні обличчя тепер здавались мов порожні маски. Їжа мала смак пилу. Слова — лунали не до нього. Він ішов вулицями міста, як тінь без господаря, як вигнанець, що не має країни — не ззовні, а всередині.
Він намагався повернутись — через спогади, через молитви, через дотик. Але всі двері, що вели до себе, були зачинені з іншого боку.
І тільки в тиші, коли перестав шукати і просто сів серед нічного міста, серед усіх своїх втрат, він раптом відчув слабкий пульс. Немов десь глибоко, під шарами вигнання, щось все ще чекало. Не пробачення. Не спасіння. А уваги. Присутності.
Бо вигнання — це не втрата дому. Це втрата слуху до самого себе. А шлях назад — не шлях, а тиша, в якій голос зсередини знову вчиться говорити.