Голос істини, що ще не знайшов слухача.
Давно, ще до часу й імен, з’явився серед людей той, хто бачив далеко. Його очі були як ніч перед бурею — тихі, але напружені. Його голос говорив про те, що ще не сталося, і руки жестами малювали те, чого ще не було.
Він не називав себе пророком. Він просто говорив, коли світ нашіптував йому. Люди слухали. Спочатку з подивом, потім з надією, а згодом — із втомою.
Бо його слова були не солодкими, а точними. Не обіцянками, а тривогами. Не легкістю, а викликом. І коли прийшов рік дощу, про який він попереджав — його вже не слухали. А коли почалася пожежа, його ім’я вже стерлося з вуст.
Пророк пішов у тінь. Не зі злістю, не з образою. Він просто сів на порожній пагорб і почав розповідати вітерові. Йому теж потрібно було, щоб хтось слухав. І вітер слухав. І дерева передавали одне одному ці слова, доки вони не дійшли до нас — у формі інтуїцій, раптових снів, дивних здогадів.
Так живе Забутий Пророк. Він не просить визнання. Він не чекає спасіння. Він просто говорить — бо така його природа. І ті, хто справді чують, не питають: «Хто сказав це?» — вони питають: «Що тепер робити?»