Він не полював і не будував, не вигукував істини й не водив за собою. У його руках була лише порожня сумка та очі, що бачили глибше за форму.
Його називали диваком, бо він збирав не речі, а сліди. Там, де інші бачили лише втоптану землю, він бачив крок нерішучості. У зім’ятому листку — чиюсь раптову зупинку. У уламку речення — чиюсь історію, зламану посередині.
Він ішов мовчки, серед покинутих стежок, старих міст, пісень, які вже ніхто не співав. Усе — для нього слід. І кожен слід — це знак, що хтось жив, відчував, вагався, прагнув. Сліди не брехали. Вони зберігали правду навіть після того, як ті, хто їх лишив, уже давно зникли.
Одного разу він натрапив на місце, де нічого не було: ні подиху вітру, ні згадки в землі. Порожнеча. І він зрозумів — це теж слід. Слід зникнення. Слід забуття.
І там він залишив свій — маленький знак, зроблений не задля себе, а для когось, хто прийде згодом. Він знав: хтось, як і він, колись пройде тут, шукаючи.
Бо Збирач Слідів — не для того, щоб знати все. А щоб не загубилось те, що вже було. І, можливо, щоб інші, доторкнувшись до знайденого, згадали — хто вони. І чому варто залишити свій власний слід.