У травні року 2018-го, коли півкулі ще не здригнулися від нових геофізичних потрясінь, у глибинах Атлантичного океану прокинувся гігант — мовчазний, але підступний. Не лавові ріки, не шторми, а бурі саргасові водорості, що дрімали в теплих океанських течіях, знову почали своє таємниче і зловісне вторгнення на узбережжя Вест-Індії, Куби, Мексики та Карибських островів.
Ці велетенські килими з саргассуму — живі та рухомі, мов зеленаві континенти — іноді сягали понад сорока п’яти кілометрів у діаметрі, затінюючи морське дно і поглинаючи цілі зграйки риб, що не підозрювали небезпеки. І хоч з першого погляду ці водорості могли здатися лише природним курйозом — результатом дії сонця, течій та часу — та їх поява на берегах не віщувала нічого доброго. Навпаки, вони несли із собою невидимого ворога, жахливішого за шторм — саргасовий газ.
Корабель «Сирена» і дивовижне відкриття
Під час експедиції, організованої Французькою Академією наук, наш корабель «Сирена» наблизився до узбережжя Мартиніки. Капітан Ланґлуа, ветеран семи океанів, наказав спустити шлюпку. Ми мали висадитись на берег, щоби дослідити масив бурих водоростей, що вкрили пісок, ніби мертве покривало. Сонце палало, а повітря — о, воно було нестерпне! Запах тухлих яєць упереміш із різкою хімічною нотою проник навіть крізь щільно зачинені люки.
— Сірководень! — вигукнув доктор Етьєн Дюфор, наш хімік. — І аміак… Боже милостивий, ми маємо справу з отруйною атмосферою!
Живий туман смерті
Саргасовий газ, як пояснив доктор Дюфор, є результатом розкладу органічної матерії, що починається одразу після того, як водорості викидає на берег. У товщі понад метр завтовшки, серед гарячого повітря тропіків, вони починають видихати сірководень (H₂S) — безбарвний, але смертельно отруйний газ, що паралізує дихання та серце. До нього додається аміак (NH₃) — нітрид водню, легкозаймистий і не менш небезпечний.
— Навіть п’ять часток на мільйон можуть бути шкідливими, — тихо мовив Дюфор, — а ми, здається, маємо справу з набагато вищими концентраціями…
Острів, що задихається
Острови Гваделупа, Сен-Мартен, Французька Гайана — усі вони вже не перший рік страждали від цього морського лиха. Але 2018-й став роком катастрофи: понад 40 000 тонн саргасових водоростей викинуто на узбережжя. Їх збирали лопатами, вантажили на баржі, а гнильна маса продовжувала отруювати повітря.
Школи закривали, туристів евакуювали, хворих з астмою перевозили вглиб островів. Саргасовий газ — невидимий і безжальний — почав проникати в домівки, вражаючи очі, легені, нервову систему. Серед місцевого населення вже ширилися чутки про «морського демона», що задихає людей у снах…
Наукові засоби проти природної отрути
Проти цього невидимого ворога вчені розгорнули справжній фронт. За допомогою портативних детекторів газу, які нагадували кишенькові барометри капітана Немо, вони вимірювали концентрації H₂S і NH₃ у повітрі. Для особливо небезпечних зон застосовували мультигазові пристрої — механізми, здатні одночасно фіксувати кілька отруйних елементів.
Втім, навіть найточніший детектор був безсилий без захисту: повнолицьові маски, фільтри ABEK, а у випадках високої концентрації — автономні дихальні апарати, схожі на ті, якими користуються акванавти під час глибоководних занурень.
— Ми на краю нового природного лиха, — сказав Дюфор, зітхнувши. — Природа мстить за зловживання. І цього разу її зброя — водорості.
Епілог
Там, де колись було райське узбережжя, стоять мобільні лабораторії та бригади в масках. Люди навчилися боротися, вимірювати, очищати. Та загадка саргасових водоростей лишається нерозгаданою. Чому вони раптово так масово з’явилися? Чи пов’язане це зі змінами течій, чи, може, з діяльністю людини?
І, як і в кожній подорожі, залишилось головне питання — що чекає нас за горизонтом