Сплю під стіною. Як завжди.
На стелі — павутина. На стіні — тіні. Я знаю їх. Вони знають мене.
Коли моргаю — змінюється їх кількість. Колись було троє. Тепер двоє.
Увімкнув світло. Вимкнув. Вони лишаються. М’які, розмиті. Не лякають. Просто є.
Я знаю, хто це.
Один сидить, спершись на автомат. Інший — без ноги. Сміється, як тоді в бліндажі.
Я не говорю. Вони теж мовчать.
Засинаю.
Приснилось: ми не ховаємось. Ми не тікаємо. Ми просто сидимо і дивимось, як росте трава.
Прокидаюсь. Тиша. Сонце на стіні — м’яке, тепле. Тіней нема.
Руки не тремтять. Серце рівне.
Йду в кухню. Дзеркало в коридорі. Зупиняюсь.
Обличчя — моє. Але інше.
Як після довгого плавання, коли виходиш на берег.
Не молодий. Просто — живий.