20.0

Перший, хто не постарів

Удосвіта тіло Петра Івановича почали готувати до прощання.

Він був тихим ветераном, що давно вже не говорив, а тільки дихав — так, ніби поволі згасав.
Останні тижні всі звикли до думки, що “вже час”, і навіть сусіди по палаті перестали питати, чи він ще дихає.

Оповідання з циклу “Проєкт 20”

1. Світло з вулиці

Її звали Лада.
Фотограф. Невідома, непримітна, трохи тиха.
Мала стареньку “плівку” й улюблений об’єктив 50mm — той, що “бачить правду”.

Оповідання з циклу “Проєкт 20”

1. Початок

Щовечора перед сном Віктор дивився у стелю і думав:
“А що, як можна повернути час назад?”

Оповідання з циклу “Проєкт 20”

1. Колись

Вона мала п’ять.
І кожного ранку бігла до каштана у дворі.
Торкалась шорсткої кори й шепотіла:

Оповідання з циклу “Проєкт 20”

1. Почалося з ранку

Одного дня в місті стало… інакше.
Ранок був такий, що люди зупинялися біля квітів.
Каву смакували повільніше.
Діти сміялися якось глибше.

Оповідання з циклу “Проєкт 20”

1. Станція без назви

Він прийшов на вокзал без особливої мети.
Просто захотілося поїхати.
Електропотяг стояв тихо, мов чекав саме його.
Вікна — тьмяні. Люди — мовчазні.
Маршрут не світився.
На табло — лише м’яке світло:
“Туди, де треба”.

Оповідання з циклу “Проєкт 20”

1. Ранок міста

Вранці вулиці міста виглядали як завжди: сонце пестило фасади, люди поспішали на роботу.
Та вже з перших кроків було відчутно щось нове.

Оповідання з циклу “Проєкт 20”

1. Рішення

Його звали Остап.
58 років. Колишній викладач, трохи самітник, трохи філософ.

Оповідання з циклу “Проєкт 20”

Марті було шістдесят два. Коли вона дивилася в дзеркало, то бачила не себе, а результат: зморшки, що несли на собі рік за роком; тьмяні очі; плечі, які ніби тримали вантаж усього її життя.

Зупинився на ніч поблизу гори Богит. Безлюдно. Восени тут порожньо.

Палатку поставив між двома валунами, схожими на обпливлі черепахи. Навігатор показував, що я майже на осі старого святилища. Там далі, в лісі, залишки валів, виритих, мабуть, ще до нашої ери. Але мені вистачило вигляду на гору. Камінь, мох, тиша.

Сплю під стіною. Як завжди.

На стелі — павутина. На стіні — тіні. Я знаю їх. Вони знають мене.

Коли моргаю — змінюється їх кількість. Колись було троє. Тепер двоє.

Я малюю тіні.
Щоранку.
На старій стіні біля ліжка — обводжу ті, що залишились від вечірнього світла.

Олівцем.
Ледь торкаючись.

Стоїть.
Тримає тепло.
Ніхто не дивиться.

Сів.
Без плану.
Плечі впали.

Вода не питає.
Вона просто є.
Тече.
Зливається.
Вбирає.

Початок

У старому букіністичному магазині, де запах пилу злився з ароматом свіжозмеленої кави, я знайшов її — книгу без назви. Вона лежала високо, на верхній полиці, до якої можна було дістатися лише по риплячих дерев’яних сходах, що скрипіли під моїми кроками, ніби попереджали про небезпеку.

Понеділок, 7 ранку.
Професорка археогенетики Оксана Галаган, 80 років, прокинулася раніше звичного. Вікно було відкрите — м’яке дихання ранкового повітря підморозило шкіру щік. Вона підвелася, потягнулася — і раптом зупинилася, прислухавшись.
У грудях — не її гарне, терпке дихання, а швидке, злегка поверхневе. Серце калатало сильніше, ніж зазвичай.

Коли Ілля Боровик ступив на злітну платформу в степах Казахстану, люди зустріли його оплесками. Але незабаром — вже з острахом.

Раз на тиждень, коли місто ще спить, він приїздить на Європейську площу. Не з’являється — а саме приїздить. Не помітно. Без світла фар.

Стоїть кілька хвилин біля сходів. Витягує з кишені годинник. Старий. На ланцюжку. Він не показує час — лише пульсує. Ледь. Як судина в шиї. Він рушає вгору — Трьохсвятительською.

Десь на Поділлі. Може, біля Немирова. А може, під Сатановом. Глибоко в землі — товстій, чорній, живій — спить.

Вітальний Фрактал. На вигляд — як корінь. Величезний. Розгалужений. Мов система рік. Але він не п’є — він живить.

Почалося з води.

У селі над Південним Бугом — вода в колодязі стала світлішою. На смак — наче м’яка. Люди не звертали уваги. Просто перестали кип’ятити.

Трава — ніби почала рости швидше. Але не агресивно, не хаотично.
Просто — жива.
Діти грались на ній — і не мали алергії. Дивно

Її звати Настя. 34 роки.
Вчителька біології.
Живе в Хмельницькому.

Нічого особливого.
Звичайна квартира. Квіти на підвіконні. Старенький котик.
І тиша. Багато тиші. Бо так спокійніше.

Це сталося в середу.

На вулиці Жилянській. Біля будинку, де магазин взуття, аптека і кав’ярня з вивіскою “Пий, поки гаряче”.

О восьмій ранку всі йшли на роботу.
Ніхто нічого не помітив.
Тільки одна жінка перечепилась — щось під ногою змінилось.