Вона завжди говорила з деревами.
З дитинства.
Тоді це здавалося грою.
Потім — дивною звичкою.
А ще пізніше —
потребою.
Вона знала: дерева не дають відповідей.
Вони — слухають.Не переривають.
Не радять.
Не порівнюють.
Одного вечора вона прийшла в парк.
Галас міста ще гудів десь там, за межами зеленого.
Але тут — тільки шелест.
І запах кори.
Вона сіла біля одного дерева —
високого, з широким стовбуром,
що тримав небо,
наче воно було йому довірене.
І почала говорити.
Не вголос.
Думками.Про втому.
Про втрати.
Про те, що не встигла.
Про те, що болить.
І дерево —
не відповіло.
Але:
вітер зрушив листя.
гілка нахилилась трохи ближче.
а повітря стало густішим.
І вона відчула:
її чують.
Не розуміють.
Не аналізують.
Але — приймають.
І з того вечора вона поверталась.
До різних дерев.
І кожне — було іншим.
Одне — мовчало тепло.
Інше — злегка шелестіло,
ніби нашіптуючи: “ти не одна”.
І поступово вона зрозуміла:
що в тиші дерев
є більше любові,
ніж у багатьох словах.
