Це місце не позначено чимось особливим.
Просто трава, кілька дерев,
і тінь, яка завжди трохи довша,
ніж має бути.
Але ті, хто був там —
повертались.
Бо щось у повітрі тримало.
Наче слова,
які ще не стали віршем.
Наче початок речення,
яке хочеш почути зсередини.
Вона прийшла туди вперше.
Не знала, чому.
Просто пішла туди, де тихо.А натомість знайшла —
мовчання, що звучить.
Вітер пройшов по галявині —
і кожна травинка нахилилась,
ніби вклонилась.
Вона присіла.
Слухала.
І зрозуміла —
що це місце не для читання поезії.
Це місце, де поезія приходить.
Раптом вона почала писати.
Не думала — писала.Рука сама вела слова.
Як дихання.“Не ти обираєш ритм.
Ритм обирає тебе,
коли зупиняєшся.
І слухаєш.”
Вона не підписала того вірша.
Просто залишила його під каменем.
Для когось іншого.
Для того, хто прийде після.
Бо тут —
галявина поетів.
А поет —
це не професія.
Це стан.