Місто ще спало.
Ранок тільки торкався даху.
Ліхтарі догорали повільно, як спогади.
І вона йшла.
Це була її вулиця.
Не за адресою.
Не за документами.
За ритмом.
Тут усе звучало знайомо —
як мелодія, яку колись знала
ще до того, як з’явилися слова.
Підошви чіплялися за тріщини в асфальті,
а всередині — чіплялися думки.
Ту-п. Ту-п.
Один крок — одна згадка.
Другий — дихання вирівнюється.
Третій — серце розгладжується,
наче зморшка на воді.
Будинки стояли тихо,
але мовчали не з порожнечі —
а з повноти.
Вона відчула:
ця вулиця пам’ятає всіх,
хто по ній ходив.Пам’ятає ритм їхніх кроків,
дихання вітру в пальтах,
дзвін сміху біля кав’ярні,
і навіть —
тишу після сварки.
Тут не було привидів.
Але були хвилі.
Хвилі того, що було.
Вони не нападали — вони підтримували.
Вони не тягнули назад —
а створювали фон, на якому могла звучати вона.
І вона зрозуміла —
вулиця чекала її.
Її власний крок —
був останнім, якого бракувало,
щоб мелодія склалася.
Вона зупинилася біля ліхтаря.
Торкнулася шершавого металу.
І подумала:
«Я ж теж частина цього ритму».
Ту-п.
Вона пішла далі.
А вулиця — ледь чутно —
зробила вдих.
І знову заснула.
