Усе почалося випадково.
Як і всі справжні речі.
Хтось прийшов на галявину.
Поставив свічку.
Сів.
І просто сидів.
Без сцени.
Без мікрофонів.
Без слів.
Просто тиша.
І рядки, які звучали всередині.У кожного — свої.
Наступного вечора прийшли ще двоє.
Принесли маленький термос із чаєм.
І теплий плед.
Сиділи.
Іноді посміхались.
Ніхто не читав віршів уголос.
Але хтось поклав
аркуш паперу на камінь.Без імені.
Без назви.
Просто:“Це було колись,
але ще не сталося.
Я чекаю.”
І так — вечір за вечором —
галявина почала дихати новим ритмом.
Люди приходили мовчати.
Але повертались —
наче їх вислухали.
Вони приносили ліхтарики.
Ставили свічки.Іноді залишали вірші
на каменях, на листках, у тріщинах дерев.Не для когось.
А для простору.
Поезія не завжди потребує голосу.
Іноді вона — це
бути поруч.
З собою.
З іншими.
Зі світом.
І галявина — приймала всіх.
Бо тиша не судить.
Тиша —
чує.