Його не було на мапах.
І вказівників до нього теж не було.
Сад відкривався лише тим, хто не шукав його спеціально.
Але завжди з’являвся — вчасно.
Саме тоді, коли людина більше не мала що сказати.
Не тому що все було сказано —
а тому що слова більше не вміщали суть.
У тому саду нічого не кричало.
Навіть птахи співали так тихо,
ніби перевіряли, чи можна.
А дерева…
Дерева мовчали найглибше.
Але від них ішла така присутність,
що ставало зрозуміло:
це мовчання — говорить.
Колись цей сад належав старому поетові,
який одного дня перестав писати.
Не тому що не міг —
а тому що зрозумів:
найточніші вірші
— не записані.
Вони дихають у повітрі,
як аромат жасмину на заході.
Він почав саджати дерева.
Кожне дерево — замість поеми.
Кожен кущ — як метафора, що не потребує слів.
І коли він помер,
сад продовжив рости.
Став прихистком для тих, хто втомився від пояснень.
І кому треба було просто… побути.
Поруч з мовчанням,
яке — не тисне.
А лікує.
Люди казали, що після кількох хвилин у цьому саду
в грудях ставало більше місця.
Мовби з тебе зняли тінь,
яку ти давно звик носити як плащ.
І хоч ніхто там не розмовляв уголос,
іноді ти міг почути,
як хтось поруч дихає в унісон.
Не знайомий.
Але рідний.