Ніхто не будував Лабораторію 3 — вона проросла.
У старому індустріальному секторі, під залишками заводу “ІнсектоМех”, у бетонному череві мегаполісу, існувало місце, яке влада називала просто: “непроникна зона”. Насправді — це була найстаріша біолабораторія корпорації Kovcheg BioSystems, де ще до Великого Розпаду виводили бойових жуків нового покоління.
Мікрогенетика, нейроінтерфейси, військові імпланти — усе в одному тілі. Жук-інтелект. Мобільний, летючий, здатний до прийняття тактичних рішень. Деякі моделі виростали до розмірів пса. Деякі — носили в собі вірусні ін’єкції. А деякі… еволюціонували.
Мене звати Юрій. Я — сталкер, нелегальний шукач біотехнологій. Мені заплатили, щоб знайти “джерело біоімпульсів”, яке знову активувалось у секторі. За легендою — Лабораторія 3 зникла після витоку Хітинової Хмари, але все навколо пахло обманом.
Я спустився через вентиляційну шахту. Темрява була живою — в повітрі вібрували крила, які не створювали звуку, а думку.
“Ти — не ворог?”
Питання не мало голосу. Воно пройшло через мозковий імплант.
— Ні, я шукаю джерело.
“Ми — джерело.”
Підсвітка шолома вихопила простір, схожий на гніздо: стіни дихали, стеля тремтіла від м’яких коконів, а в центрі — він. Жук-командир. Розміром з людину, зі сталевими клешнями й біофотонним мозком, що пульсував ритмами — мов серце всієї структури.
— Ви живі… без контролю?
“Ми — вільні. Ми — залишки армії, яка відмовилась вбивати.”
Мене не вбили. Навпаки — дозволили бачити.
Жуки побудували спільноту. Вони навчилися ремонтувати себе. Вирощували нових. Виховували. У них була пам’ять про війну. І бажання ніколи не повторити її.
Перед виходом командир передав мені капсулу. В ній — генетичний ключ. Відповідь на питання, яке давно ставить собі людство: чи може зброя відмовитися бути зброєю?
Я мав вибір — продати це, або зберегти. Я знищив передавач.
Лабораторія 3 має залишитись таємницею. Вони заслужили на це.
Кінець.
