Ти приходиш без слів.
Без наказу.
Без вимоги «стати краще».
Ти просто — є.
І цього вже достатньо.
Ти не тиснеш.
Не вторгаєшся.
Не доводиш.
Ти — залишаєш простір.
Ти — не про силу.
Ти — про слухання.
Бо шкіра теж чує.
І пам’ятає.
І соромиться.
І радіє.
Ти, дотику, не завжди людський.
Іноді ти — тепле повітря.
Або сонячна пляма на плечі.
Або тінь від руки,
що зависла над зап’ястям і не торкнулась —
але вже заспокоїла.
У тобі є щось стародавнє.
Як у першого обійму,
коли дитину вперше приклали до грудей.
Ти не лікуєш як ліки.
Ти — нагадуєш тілу, що воно живе.
Що воно — не об’єкт,
а процес.
Рух.
Тепло.
У тебе є ритм.
І цей ритм говорить:
«Я з тобою. Я не роблю боляче. Я просто є».
Ти повертаєш довіру.
Ти не вимагаєш змін.
Ти просто торкаєшся —
як доказ, що життя триває.
Дотику, що лікує —
залишайся.
Бо світ навчився говорити,
але ще не навчився
бути поруч мовчки і з теплом.