У кожного — свої.
Одні — як коріння: грубі, теплі, терплячі.
Інші — як вітер: легкі, майже невловимі.
Деякі — ховаються в кишенях.
Деякі — завжди відкриті.
Руки говорять, навіть коли ти мовчиш.
Пальці — як слова.
Долоні — як дихання.
Дотик — це мова, яку не треба перекладати.
Колись ці руки були маленькими,
вчилися тримати ложку, тягнулись до тепла,
падали, торкались, плакали.
Тепер вони вміють більше.
Вони вміють чекати.
Вони вміють відпускати.
Вони вміють обіймати,
так, ніби обіймають увесь світ.
Практика рук
Увечері — коли все стихає:
Поклади руки собі на груди.
Тихо.
Без мети.
Вони там не для того, щоб щось робити.
А щоб бути.
Відчуй: у твоїх руках — ти сам.
Теплий. Справжній. Вразливий.
Коли тебе хтось тримає за руку —
це не просто шкіра.
Це ніби хтось каже:
“Я тут. Я з тобою. Я слухаю”.
Руки можуть втомлюватися — і все ж нести.
Можуть тремтіти — і не відпускати.
Можуть бути порожні —
і все одно давати тепло.
У кожного — свої.
І всі — про щось пам’ятають.