Це не просто полум’я.
Це сигнал Всесвіту, що день завершено.
Що час зупинити біг.
Що тепер — інакше.
Ти береш сірник,
проводиш по коробці
— і щось у повітрі змінюється.
Вогонь народжується з тертя.
І ти — трохи також.
Коли свічка горить —
час перестає мірятись секундами.
Він стає м’яким.
Пульсуючим.
Людським.
Те, що ще хвилину тому здавалося терміновим,
стає просто шумом.
А те, що було тихим —
нарешті чутним.
Свічка освітлює не стіни.
Вона підсвічує думки.
Деякі — занадто яскраві.
Інші — тіні, що лякають.
Але всі — твої.
І всі — нарешті на видноті.
Ти сидиш у тиші.
Світло мерехтить.
І кожне його тремтіння —
наче подих, що згадав, як бути легким.
Іноді хочеться просто бути біля полум’я.
Нічого не робити.
Нічого не чекати.
Лише дозволити вогню бути твоєю присутністю.
Вогонь нічого не вимагає.
Лише присутності.
І, може, трохи ніжності.
Так починається вечір.
Не зовні — а в тобі.